Главная - Сотрудники кафедры - Андрущенко Олена Анатоліївна

Про особливості популяризації Т. Г. Шевченка в Росії:

загальноприступна біографія та переклади

 

I

 

Книга Василя Євграфовича Чешихіна-Вєтринського давно стала бібліографічною рідкістю. В історії літератури відомостей про цього автора збереглося небагато. Відомо, що народився він 20  грудня 1866 року в Ризі, у 1888 закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету, паралельно навчався в Петербурзькому лісовому інституті. За участь у нелегальних студентських гуртках був засланий у Ригу (1890), потім – у м. Глазов В’ятської губернії (1897 – 1899). Проживав у Нижньому Новгороді, був співробітником «Нижегородского листка», редагував «Самарскую газету», працював секретарем «Нижегородской земской газеты» (1903 – 1908). Листувався з В. Короленком і М. Горьким. У літературному процесі виступав як перекладач, критик, публіцист, літературознавець. Помер 24 жовтня 1923 року в Москві.

Чешихін-Вєтринський (справжнє прізвище – Чешихін) розпочинав літературну діяльність як популяризатор творчості російських письменників і цій справі присвятив усе своє життя. У роботі «В. А. Жуковский как переводчик Шиллера»[1] він визначив власний метод як «порівняльно-психологічний», розглянув переклади в контексті творчості поета, подав їхню періодизацію та коментарі до них, атрибутував їх як «наслідування» й «перекази», створивши таким чином підґрунтя для їхнього подальшого вивчення. У багатих на фактичний матеріал розвідках «Т. Н. Грановский и его время», переробленої в нарис «Гуманист сороковых годов: (Т. Н. Грановский)» (1906)[2], та «В сороковых годах. Историко-литературные очерки и характеристики» (1899)[3], що стала основою для розділу «Сороковые годы» в «Истории русской литературы XIX века» (1910)[4], дослідник висвітлив тогочасну інтелектуальну атмосферу, становлення й розвиток натуральної школи.

В. Чешихін-Вєтринський популяризував літературу в найприступніших формах і найзрозуміліших широкому колу читачів. З-поміж засобів, які обиралися для цього, обов’язковою була невибаглива розповідь про життя письменника, що починалася зазвичай із характеристики родини, у якій той народився, та середовища, у якому сформувався. Автор описував оточення майбутнього літератора, суспільну атмосферу, звертаючи увагу на випадки несправедливості й поневірянь, які довелося тому пережити і які позначилися на його творчості. Як правило, біографія викладалася в хронологічній послідовності подій, іноді із пропусками, зумовленими відсутністю відомостей у тих джерелах, якими він користувався. Чешихін-Вєтринський також повідомляв про обставини написання найбільш важливих творів, пов’язуючи їхню появу із впливом тих або інших подій. Так, наприклад, задум одного з творів І. С. Нікітіна характеризується звертанням «до зображення середовища низів, де йому доводилося жити й боротися. Він пише велике оповідання у віршах під заголовком “Кулак”». Пейзажна лірика поета пов’язується з його першими враженнями: «Будинок Нікітіних стояв на високих, порослих зеленню горах, на березі річки Вороніж; звідти було видно всю зарічну частина міста, ліс, луки, поля. Багато разів – і в дитинстві, і дорослим – Іван Савич милувався цим краєвидом і разом із ним полюбив рідну російську природу, зміну в ній дня й ночі, і пір року, фарби й аромат весни, літа, усе, що потім для нього було теплом і відрадою у важкому, невдалому житті…»[5], а переконання – із «впливом святих уроків Бєлінського», що спонукали поета «розуміти злидні й горе селянської та міської бідноти»[6]. Нариси написані з великою любов’ю, можна сказати, поетично, і доступною мовою: сьогодні тексти такого роду могли бути адресовані читачам молодшого шкільного віку.

Найбільш відомими працями В. Чешихіна-Вєтринського були книги про Т. М. Грановського та епоху сорокових років, що викликали позитивні відгуки сучасників. Про його естетичні погляди й літературні позиції можуть свідчити відібрані постаті для популяризації їхньої творчості. Так, він був укладачем збірника «Н. А. Некрасов в воспоминаниях современников, письмах и несобранных произведениях» (1911), що вийшов у редагованій О. Грузинським серії «Историко-литературная библиотека»[7], автором нарису «Учитель русского общества: (В. Г. Белинский)» (1907)[8], а також «загальноприступних» нарисів для серії «Жизнь и деятельность русских писателей», що виходили в Санкт-Петербурзі в друкарні М. Михайлова «Прометей». Під № 1 у серії публікувався нарис «Виссарион Григорьевич Белинский (1811 – 1848 гг.): Очерк жизни и деятельности» ([1911]), під № 3 – «Николай Васильевич Гоголь» ([1911]), під № 4 – «Иван Сергеевич Тургенев» ([1911]) тощо.

У цій серії також перевидавалася низка нарисів, опублікованих ним раніше в московській друкарні А. Муринова: «Иван Сергеевич Тургенев: Очерк его жизни и отрывки из сочинений (1894); «Тарас Григорьевич Шевченко – украинский поэт» (1894); «Жизнь и стихотворения Ивана Саввича Никитина» (1894 и 1898); «Николай Васильевич Гоголь и его произведения» (1895) а також надруковані в Санкт-Петербурзі у видавництві книгарні «Знание» «Виссарион Григорьевич Белинский (1811 – 1848 гг.): Очерк жизни и деятельности» (1899), збірка «Сочинения А. С. Пушкина», що характеризувалася як «загальноприступне видання зі вступним нарисом про Пушкіна, історико-літературними примітками й пояснювальним словником, із додатком віршів Лермонтова й Кольцова на смерть Пушкіна (з портретом Пушкіна та знімків картин: Наумова «Дуель Пушкіна» і Ге «Пушкін у селі Михайлівському»)» (1899). У Нижньому Новгороді, з яким була пов’язана більша частина життя Чешихіна-Вєтринського, був опублікований нарис «Лев Николаевич Толстой: [Ум.] 7 нояб. 1910 г.: Очерк жизни и деятельности» (1910). Він збирався писати і про В. Розанова для словника письменників-нижньогородців, але статтю про нього опублікував в «Утренниках»[9].

Характер цих видань дає можливість зрозуміти й особливість брошури В. Чешихіна-Вєтринського про Т. Шевченка. Хоч автор і називав свій метод «порівняльно-психологічним», проте в його популярних нарисах такий підхід не виходить на передній план. Їм властиві риси культурно-історичної школи, що панувала в другій половині ХІХ століття. При аналізі літературних явищ він звертав увагу передусім на походження письменника й середовище, у якому той виховувався, на коло його інтересів, особливості життєвого шляху, а пережитими ним злигоднями й поневіряннями пояснював виникнення тем і мотивів творів тощо. Водночас, услід за В. Г. Бєлінським Чешихін-Вєтринський прагнув урівноважити суспільно-історичне та естетичне, наскільки це було можливим у тих умовах. Очевидно, що його роботи перейняті прагненням бачити в літературі відбиття народних сподівань і потреб, споконвічного прагнення до волі. У своїх нарисах він писав про гуманістичні традиції російської літератури XIX ст., підкреслював її роль в освіті та вихованні народу. У столичній та провінційній пресі його називали «одним із найкращих популяризаторів» «волелюбних традицій усього російського суспільства»[10].

У праці «Тарас Григорьевич Шевченко – украинский поэт»[11] В. Чешихін-Ветринський подав загальну характеристику життєвого шляху Шевченка та наголосив на його визначній ролі в становленні й розвитку української поезії. Більш розлогу характеристику поета він виклав у нарисі його життя та діяльності «Тарас Григорьевич Шевченко» (1911). Автор підкреслював, що «цей письменник сам вийшов з народу, <…> зазнав на собі всі його тяготи, і в гірких словах, у зворушливих віршах не раз і не два зображував побут Украйни, життя народне, залишивши по собі в українцях славні спогади як про великого кобзаря…»[12] . Серед рис характеру поета він відзначав передусім доброту: «На кожній дії Тараса Григоровича позначалася його незвичайна доброта, його чиста, як кришталь, душа. <…> Ця душевна доброта так і привертала до нього людей і цілковито виливалася в його поетичних творах»[13]. Це спрощене пояснення особливостей постаті Шевченка, відмова від серйозного аналізу його ідей, літературних і суспільних позицій пов’язані не з рівнем розуміння автора нарису, а із запитами тих читачів, яким цей текст адресований: розповідь про поета повинна була бути «загальноприступною».

Характерно, що нарис відкривається екскурсом в історичне минуле України. Чешихін-Ветринський описує давні перекази, у яких зафіксоване прагнення українського народу до волі. «Десяток тисяч цих молодців, “лицарів”, багато років вели запеклу безперервну війну спочатку з татарами, потім із поляками (“ляхами”), що довгий час володіли Україною і прагнули навернути українців у католицтво. Звитяжні походи запорожців, які не раз перетинали Чорне море та грабували турецькі береги, надовго збереглися в пам’яті українського народу. У повісті Гоголя “Тарас Бульба” читач знайде історично точне, художнє зображення звичаїв Запорізької Січі». Особливості творчості великого українського поета автор пов’язував із минулим його батьківщини, сповненого героїчних подвигів і справжніх трагедій. Але в цьому тексті не було місця аналізу суто естетичної вартості поезії, не зупинявся він і на проблемах творчої еволюції. Водночас В. Чешихін-Вєтринський був переконаний, що спадщина Т. Шевченка належить не тільки національній культурі й виражає не лише цінності українського народу: поет може «уважатися не тільки українським письменником, але й письменником, що належить усій руській літературі, у ній він по праву посідає не останнє місце. <…> він поет не тільки український, але й загальноруський та всеслов’янський і належить усьому людству»[14] .

Як і в інших брошурах, біографічний нарис супроводжувався портретом письменника та публікацією в додатку перекладів його вибраних творів: «Вечер» Л. Мея, «Зацвела в долине» П. Тулуба, «Доля» О. Монастирського, «Я отправлюсь с верным другом» О. Гаврилова, «Отчего мне тяжко» О. Дрожжина, «Идут, проходят дни за днями», «Не спалося; а ночь как море», «Расскажи мне, отчего ты», «Н. И. Костомарову», «Сонце за горы садится», «Туманно небо, хмуры тучи», «Завещание» І. Бєлоусова, «Тополь» О. Шкаффа, у скороченому вигляді «Катерина» М. Гербеля, «Работница» та «Жница» О. Плещеєва, «Иван Подкова» М. Михайлова, «Неофиты» М. Пушкарьова. Вони посідають своє місце в історії перекладів творів Т. Г. Шевченка російською мовою.

 

II

 

Історія перекладів творів Т. Г. Шевченка російською мовою нараховує вже понад століття й досить добре вивчена. Щоправда, слід визнати, що дослідження, у якому аналізувалися б усі існуючі переклади, на сьогодні відсутнє. Дослідники, як правило, писали про окремі переклади або окремих перекладачів[15]. Але й тут залишаються суттєві прогалини. Як справедливо вказував ще в 1965 р. М. Павлюк, «оцінка доробку окремих російських перекладачів Шевченка, визначення особистого внеску кожного з них у велику справу перекладання “Кобзаря” досі лишається чи не найбільшою з “білих плям” в історії популяризації Шевченкової творчості серед російських читачів»[16] .

В. Чешихін-Вєтринський упорядкував досить незвичайну добірку. З одного боку, він включив переклади, що належать відомим російським поетам – О. Плещеєву й Л. Мею, які й у той час публікувалися, і сьогодні добре відомі. Також сюди увійшли твори відомих популяризаторів творчості Т. Шевченка – М. Гербеля, І. Бєлоусова, М. Михайлова й М. Пушкарьова. Поряд із ними публікуються переклади, здійснені поетами «другого ряду». Вочевидь, підставою для такого рішення була їхня демократична орієнтація або певна соціальна приналежність: інакше складно пояснити вибір із декількох варіантів перекладу саме цих. С. Дрожжин, наприклад, був поетом-самоуком, що вийшов із сім’ї кріпаків. Він був щирим шанувальником творчості Т. Шевченка, довгі роки збирав репродукції його картин, писав вірші про нього, разом із І. Бєлоусовим їздив на могилу поета. Відомостей про Ф. Гаврилова майже не збереглося. На жаль, не зафіксовані відомості й про переклади О. Шкаффа, що залишився в історії літератури тільки як перекладач творів Г. Гайне російською мовою. Можливо, В. Чешихін-Вєтринський керувався бажанням опублікувати переклади, що раніше не друкувалися І. Бєлоусовим або М. Гербелем, але й таких у його добірці не так багато. Таким чином, у цій брошурі представлені твори різного рівня й різної перекладацької майстерності.

Зрозуміло, у них відбилися своєрідні уявлення кожного з перекладачів про творчість Шевченка, талант, майстерність, смак, естетичні та суспільні уподобання, розуміння функції перекладача, а також риси тієї школи, до якої вони належали. Як писав О. Фінкель, «аналіз перекладних творів, а тим більше коли йдеться про твори, що їх перекладали багато разів, завжди висуває проблеми двоякого порядку: історико-літературного і мовностилістичного, які щільно и нерозривно пов’язані»[17] . Він звертав увагу на те, що причинами деяких перекручувань оригіналу була цензура, але крім неї існували й «такі відхилення від оригіналу, які свідчать про цілковите нехтування змістових, образних і мовностилістичних особливостей оригіналу, внаслідок чого ми маємо не переклади, а вільні варіації, іноді дуже далекі від оригіналу»[18]. На його думку, цінність поетичного перекладу обумовлена декількома факторами: « …а) ступенем наближення його до повноти змісту, що виявляється у відтворенні лексики, семантики, образності, емоційного тону; б) ступенем збереження ритміко-інтонаційних особливостей, що пов’язано з відтворенням багатьох синтаксичних явищ; в) ступенем відтворення звукового оформлення (метр, римування, звукопис)», які повинні виступати в системі й бути «скеровані на виявлення змісту літературного твору…»[19]. Зрозуміло, кожен перекладач змушений чимось жертвувати в процесі перекладу й висуває на перший план те, що вважає найціннішим в оригіналі, тобто що відповідає його літературним або ідейним уявленням, найчастіше створює твір, співзвучний соціокультурним потребам свого часу, що відображає особливості того чи іншого напрямку, тенденціям приймаючої культури, тощо. Це стосується й перекладів, опублікованих В. Чешихіним-Вєтринським.

Про переклади творів Т. Шевченка в другій половині XIX в. різко писав К. Чуковський. Він думав, що «…переклад найчастіше є нещадна боротьба перекладача з письменником, якого перекладає, двобій не на життя, а на смерть. Боротьба ця майже завжди несвідома. Сам того не підозрюючи, перекладач нерідко постає у своїх перекладах затятим ворогом автора й систематично, зі сторінки в сторінку вбиває в його творчості все найцінніше, саму основу його творчої особистості». Оскільки в перекладі «кожний перекладач так чи інакше відтворює <…> себе, тобто стиль своєї власної особистості», це накладає свій відбиток на результати його роботи: «Це горе не раз випадало на долю Шевченка». К. Чуковський відзначав, що в процесі перекладу його творів спотворювався зміст оригіналу, велася неусвідомлена боротьба зі стилем поета, допускалися, за його влучним висловом, «словникові ляпсуси», тобто підбиралися такі еквіваленти, які зовсім змінювали зміст сказаного, але головне – спотворювалася мелодика його творів. «Головними носіями точності будь-якого художнього перекладу, – вказував він, – є не тільки окремі слова, але й стиль, і фонетика, і ще, мабуть, щось таке, для чого дотепер ми так і не підшукали технічного терміна. Не в тому біда, що перекладачі Шевченка подекуди замість “чернильницы” напишуть “прохвост”, а замість “амбара” – “каморка”, – ці помилки легко перебороти, критиці з ними неважко боротися, хоча б уже тому, що викриті, вони очевидні для кожного. Біда саме в перекручуванні стилю Шевченка, у перекручуванні його мелодики, звукопису». Приклади цього він виявляє в цілій низці перекладів, у тому числі, і в тих, які належать видатним російським поетам, наприклад, Ф. Сологубу або перекладачам М. Бергу, І. Бєлоусову та ін.

У зв’язку із практикою перекладу творів українського поета К. Чуковський ставив і загальнометодологічні проблеми. Він писав, що «…перекладати Шевченка – найважча справа, набагато важча, ніж перекладати Овідія або Едгара По. Саме тому, що українська мова настільки близько споріднена російській, перекладач на кожній сторінці натрапляє на підводні рифи й мілини, яких не існує при перекладі з інших мов. Тут із особливою ясністю бачиш, якими безнадійними бувають щодо точності дослівні відтворення тексту і яке незначне, найчастіше негативне значення має в художньому перекладі віршів педантично точна передача кожного окремого слова. Тут відчутно позначається той парадоксальний закон перекладацької практики: <…> чим точніше часом передаси кожне слово оригіналу, тим далі від оригіналу буде твій переклад. А якщо ти порушиш буквальну точність і спробуєш передати головним чином ритміку, зміст і стиль поетичного твору, то твій переклад при дотриманні деяких інших умов може виявитися точним відтворенням оригіналу. Тому що навіть однакові за змістом і за звучанням слова цих двох мов можуть виявитися зовсім різні за стилем, так що жодного знаку рівності між ними поставити не можна»[20].

На думку К. Чуковського, підходи до спадщини Т. Шевченка в другій половині XIХ ст. в загальному вигляді зводилися до «салонно-романсового й сусально-камаринського»[21], йдеться про такі перекручування змісту оригіналу, які роблять його подібним із двома тенденціями приймаючої культури. Перша йде від напрямку російської поезії, пов’язаної із салонним (іноді циганським) міським романсом, друга – від стилізації народної пісні типу «Камаринской»: «Ох, ты, сукин сын, камаринский мужик, / Задрал ножки та й на печке лежит. / Лежит, лежит та й попорхивает, / Правой ножкою подергивает». Її особливістю, зокрема, є недотримання єдиного ритму: уже в наступних строфах, як відомо, він порушується, і протяжливий наспів змінюється на танцювальний: «Пошла плясать, / Ногой топнула. / Аж хата покачнулась / И дверь хлопнула». Тому в К. Чуковського народжується такий неологізм – «сусально-камаринський» стиль, оскільки навіть стилізації подібного роду була властива солодкуватість, фальшива красивість. Здається, багато в чому особливості перекладів, уміщених В. Чешихіним-Вєтринським, слід пояснювати, зокрема й певними тенденціями російської культури, причому не її вершинних взірців, а панівних у масовій поезії.

Відкриває добірку переклад відомого вірша «Садок вишневий коло хати…» (1847), виконаний Л. Меєм, який познайомився з Т. Шевченком у 1858 р. Публікатор назвав його «Вечер», хоча назва перекладача була «Весенний вечер». 16 квітня 1858 р. Шевченко занотував у своєму щоденнику: «Увечері Мей надіслав мені той самий “Весенний вечер”, що я зранку записав для Галагана в російському перекладі власного виробу. Спасибі йому»[22]. Як відомо, Л. Мей переклав кілька творів поета, у тому числі «Хустину», «Наймичку» та уривки з «Гайдамаків». Вочевидь, звертання до української поезії слід пов’язувати із загальним пожвавленням у культурному житті Росії середини 1850-х рр., підвищенням інтересу до спільнослов’янських проблем, а також із поглядами самого перекладача. Він зацікавився перекладацькою діяльністю ще замолоду, знав кілька мов і невдовзі став одним із відомих перекладачів, перекладав античну поезію й слов’янські пісні, «Слово о полку Игореве» і твори Міцкевича, Мільтона, Байрона, Ґете, Гайне, Шіллера, Беранже, Шеньє, Гюґо та ін. С. Рейсер відзначав, що перекладам Л. Мея була притаманна «висока віршована техніка, точність та близькість до оригіналу і здебільшого точна передача ритму оригіналу»: «…у літературі 60-х років вони зіграли певну роль в ознайомленні нового читача зі слов’янськими й західними літературами»[23]. Із цією думкою можна погодитися: переклади Л. Мея, справді, сприяли популяризації творчості Т. Шевченка в Росії.

К. Чуковський був невисокої думки про ці переклади. Вочевидь, тут позначилася його нетерпимість до різних поетичних надмірностей, а також недоречне використання перекладачем російських діалектних і простонародних лексичних засобів, що позбавляли твір українського колориту («нав’язування народної великоросійської фразеології»): «Варто Шевченкові сказати “земля”, Мей перекладав “мать сыра земля”, варто Шевченкові сказати “горе”, Мей перекладав “тоска-злодейка” і кожен рядок, де містилося питання, починав суздальським аль:

 Аль была уж божья воля,

 Аль ее девичья доля?»[24] .

Але справа була й в іншому. К. Чуковський вважав, що невисокий рівень перекладів творів Шевченка був пов’язаний із неправильним розумінням місця й ролі його творчості в історії літератури. «За дивною аберацією смаку, – писав він, – у нас до недавнього часу далеко не всі знали, що Шевченко – поет геніальний. Одні цінували в ньому головним чином те, що він, як висловлювалися в той час, – представник громадянської поезії, інші цінували в ньому те, що він вийшов із низів, з народу. Але що він за своєю майстерністю великий художник слова – довго не відчувалося в читацькому й літературному середовищі. Ще за життя Шевченка навіть найбільш прихильні до нього російські люди – і Плещеєв, і Аксаков, і Тургенєв, і Мей, – ніхто з них не підозрював, що він неперевершений художник. Про нього говорили так: вірші його, звичайно, шляхетні, гуманні й навіть, мабуть, талановиті, але все ж таки це вірші самоука-селянина, які саме в цій якості й мають певну цінність, а порівнювати їх із віршами таких майстрів-поетів, як, наприклад, Полонський або, скажімо, Щербина, не можна. Ми знаємо, що таке ж було ставлення критиків і читачів до Бернса. Коли Шевченко повернувся із заслання, його перекладали російською головним чином тому, що він повернувся із заслання. Поета цінували за його біографію. Тому перекладали його абияк, як перекладають другорядних авторів, не дбаючи ані про стиль, ані про ритм. Те, що Шевченко – класик, що перекладати його треба як класика, уповні усвідомлено лише останнім часом…»[25]. Недоліки, які К. Чуковський відзначав у перекладах Л. Мея загалом, у «Вечере» проявилися не так виразно.

Він замінив інверсію, якою починається вірш в оригіналі, на прямий порядок слів, шевченківські «хрущі», які «над вишнями гудуть», назвав «жуками», що гудуть «під» вишнями, а мирна картина повернення трудівників з поля («Плугатарі з плугами йдуть») отримала в нього додаткове посилення: «Плуг с нивы пахари тащат». Не вдалося перекладачеві передати виразну, добре зрозумілий українському читачеві й пов’язаний в нього з певними асоціаціями рядок «А мати хоче научати»: він перекладає його як «А мать сказала бы ей слово…». Загалом перекладач прагнув зберегти змістовні й ритмічні особливості оригіналу. Щоправда, малюнок шевченківського римування йому повністю передати не вдалося: оригінальне з додаванням п’ятого рядка, співзвучного другому й третьому, він у першому випадку замінює перехресним. Це пов’язане з об’єднанням рядків. У Шевченка: «А матері вечеряти ждуть. / Сім’я вечеря коло хати...», у Л. Мея: «Домой на вечерю спешат. / Семья их ждет – и все готово». Сам Т. Шевченко, як можна зрозуміти з наведеного вище щоденникового запису, був задоволений цим перекладом.

Вірш «Зацвіла в долині…» (1849) В. Чешихін-Вєтринський опублікував у перекладі П. Тулуба. Поет, юрист за освітою, він закінчив херсонську гімназію й Київський університет. Йому належать переклади п’ятнадцяти віршів Т. Шевченка, які публікувалися циклами в журналі «Вестник Европы» в 1904 – 1908 р. Деякі з його перекладів, що не могли бути надруковані внаслідок цензурних обмежень, увійшли в «Запретный “Кобзарь”»[26]. На думку М. Сумцова, він був тонким поетом із відчуттям природи й «вишуканістю образів»[27]. Але в перекладі, на відміну від оригінальної поезії, «вишуканості» образів йому, на жаль, досягти не вдалося.

Так, в оригіналі підкреслена цнотливість дівчини й чистота почуття між нею й «козаком молоденьким»: «Дівчина-дитина», «І йдучи співають. / Як діточок двоє». Перекладач порушує цю установку поета, використовуючи вислів «девушка-красотка», що відразу змінює глибинний зміст вірша, у якому любов «дівчини-дитини» виявляється важливішою за обіцяний абстрактний рай. П. Тулуб, імовірно, знайомився з віршем Т. Шевченка за публікацією в журналі «Основа», де він був надрукований без останніх дев’яти рядків[28], у яких поглиблюється ця думка:

Рай у серце лізе,

А ми в церкву лізем,

Заплющивши очі, –

Такого не хочем.

Сказав би я правду,

Та що з нею буде?

Самому завадить,

А попам та людям

Однаково буде,

але й відомий йому текст змістовно спотворюється. Перекладач створює ідилічну замальовку, у якій радісно співають птахи, на їхній спів виходить «девушка-красотка». «Казак чернобровый» не «цілує, вітає», як в оригіналі, а відразу «нежит да целует» її й вони «идут, обнявшись». П. Тулубу не вдалося передати глибинний зміст вірша Шевченка, у якому, на наш погляд, відчувається перегук із біблійним «Будьте, як діти, і ввійдете в Царство небесне». Не випадково ж автором ставиться питання «Якого ж ми раю / У Бога благаєм?», якщо ця любов – чиста й цнотлива – і є справжній рай. Вона відрізняється від того, що зрозумів і передав перекладач: «Подошли к калине, / На траве присели, – / Снова смех да ласки...» (Порівн. «Під тую калину / Прийшли, посідали / І поцілувались»). Вочевидь, причинами цього є не власне лінгвістичні труднощі, з якими він зіткнувся, а й чинники екстралінгвістичні, адже процес перекладу завжди починається з розуміння. У Т. Шевченка відчутні етичні тонкощі, невловимі відтінки в назвах одягу («у свитині»), в описах пейзажу, із якими перекладач не впорався.

Вірш «Доля» (1858) увійшов в перекладі О. Монастирського (О. Попова). На жаль, про цього літератора відомостей майже не збереглося. Його переклад відрізняється точністю, щоправда, також досягнутої за рахунок нівелювання значеннєвих тонкощів. Так, уже на самому початку він спотворює зміст самохарактеристики ліричного героя, що називає себе «сірома». О. Монастирський розуміє значення цього слова як «сирота», та ще й використовує зменшувально-пестливу форму «сиротке», тоді як у Шевченко воно означає, певно, «бездомний неодружений козак», «бідняк»[29] . Традиційне для лексики поета слово «серденько» замінене літературним «мой милый» поряд із залученням російської розмовної частки «авось». Для цього перекладу загалом характерне поєднання розмовної та літературної лексики, наприклад, «хлопца» й «ты солгала». Просторічний вигук «Та дарма!», що має цілий комплекс значень і виражає непохитну впевненість, виклик, для передачі чого, справді, складно підібрати адекватне російське слово, передано притаманним романсовій естетиці словосполученням «О мой свет!». В. Чешихін-Вєтринський, уміщуючи переклад тільки цього вірша, роз’єднав триптих, присвячений осмисленню поетом свого призначення. До нього також входять вірші «Муза» та «Слава».

Певна трансформація оригіналу характерна й для перекладу Ф. Гавриловим вірша «Ой, виострю товариша...» (1848). К. Чуковський писав про нього: «Усі пам’ятають, наприклад, шевченківський вірш про булатний ніж: про те, як доведений до розпачу український наймит гострить ножа на панів і попів, ховає його в халяву й намагається цим ножем домогтися правди від своїх гнобителів. В оригіналі цей ніж зветься в поета товаришем:

 Ой, виострю товариша

 [тобто нагострю ніж],

 Засуну в халяву,

 Та пiду шукати правди

 I тiєї слави.

Перекладач же (Ф. Гаврилов) на догоду цензурі або за власною примхою викинув із цього вірша найважливіше слово: ніж, і в такий спосіб месник-бунтар перетворився в нього на лагідного єлейного мандрівника, що шкутильгає тихими полями й, шамкаючи, питається: де правда?

 Я отправлюсь с верным другом

 (Мабуть, із таким же богобоязливим прочанином.)

 В путь не для забавы.

 (Мабуть, для молитви й поклоніння мощам).

Узагалі реакційні перекладачі вживали найрізноманітніші заходи, щоб подати сповнену прокльонів поезію Шевченка якомога єлейніше, ідилічніше, умиротвореніше, сумирніше[30]». Видається, гнів К. Чуковського в цьому випадку не зовсім справедливий. Переклад Ф. Гаврилова з’явився в четвертому виданні гербелівського «Кобзаря» в 1905 р., і тогочасні цензурні умови не можна не враховувати. Перекладач загалом домігся високої змістовної точності, не назвавши лише тих, хто забирає «вдовиченка» у солдати, «москалями». Він також розширює текст, уводячи відсутні в оригіналі рядки:

Крадучись с тревогой.

Всех спрошу тогда, где правда, –

Всех я попытаю…

Тут виникає правомірне питання про адекватність перекладу. Якщо розглядати його як відповідність тексту перекладу новій комунікативній ситуації, що виникає в приймаючій культурі, то переклад Ф. Гаврилова можна назвати адекватним оригіналу.

Наступним твором, уміщеним В. Чешихіним-Вєтринським у додатку до нарису про Т. Шевченка, був переклад вірша «Чого мені тяжко, чого мені нудно…» (1844) селянського поета-самоука С Дрожжина. У власній творчості він тяжів до кольцовсько-нікітінської традиції, відтворюючи її образні штампи й експлуатуючи її ритмічні форми. При перекладі вірша українського поета він прагнув передати його засобами рідного мовлення якомога точніше, однак наближав його до тих зразків, які йому самому були звичними. Перекладач вдавався до клішованих висловів «в стороне чужой», «усни навеки», а також до далеких шевченківській стилістиці «Что тебя томит?» та «Чем ты недовольно». Найбільш істотної трансформації зазнали фінальні рядки оригіналу: «Засни, моє серце, навіки засни, / Невкрите, розбите – а люд навісний / Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі». Медитативний характер ліричного мовлення, підкресленого риторичними питаннями, неточними повторами замінюється в С. Дрожжина стверджувальною рекомендацією: «Так усни навеки, и тогда не станешь / Биться ты и горя разделять со мной», а початкові повтори «Чого…» передані романсовими «отчего». Не відповідними лексичному ряду вірша Т. Шевченка є й частки «ли», «иль», не вдалося перекладачеві зберегти й ритм оригіналу, і в результаті він відтворив доступну для нього форму російської селянської поезії, нав’язуючи поетові власний стиль.

Значно більш високої якості є переклади І. Бєлоусова. В. Чешихін-Вєтринський опублікував кілька віршів, перекладених цим аматором і популяризатором творчості Шевченка. Зрозуміло, їхній рівень і особливості тісно пов’язані з епохою, коли вони створювалися, з домінантними особливостями приймаючої культури, з якою творчість українського поета розходилося і тематично, і за формою. Характеризуючи внесок І. Бєлоусова в переклади Шевченка російською мовою, К. Чуковський писав про нього як про представника «застарілих методів перекладацького мистецтва»: «Він почав свою багаторічну й кропітку роботу над перекладами віршів Шевченка ще у вісімдесятих роках, коли Бодлеру нав’язували ритми Некрасова й усім це здавалося цілком нормальним. Властива тій занепадницькій літературній епосі зневага до стилю, до фонетики, до ритміки перекладних поетів не могла не позначитися на якості бєлоусовських перекладів Шевченка. Але потрібно відразу сказати, що вимоги до перекладу в той час, коли починав Бєлоусов, були зовсім інші, аніж нині, і якщо з погляду цих знижених вимог, відсунутих сьогодні в безповоротне минуле, ми підійдемо до перекладів Бєлоусова і його попередників – Гайдебурова, Плещеєва, Ів. Сурікова, Гербеля, Мея, ми повинні будемо визнати, що в історичному плані, для свого часу, відповідно до смаків і вимог тодішніх читачів вони були анітрошки не гірші інших перекладів (наприклад, тогочасних перекладів з Гайне) і, звичайно, відіграли свою позитивну роль у справі ознайомлення російських читачів хоча б із тематикою поезії Шевченка»[31]. Зрозуміло, кожна епоха накладає свій відбиток на переклад, та й саме поняття близькості перекладу до оригіналу з роками змінювалося. Тому й значення перекладів І. Бєлоусова потрібно оцінювати з урахуванням часу, коли вони створювалися, і панівних тенденцій у російської поезії тієї пори. «Іван Бєлоусов був корисний уже тим, що він, повторюю, знайомив читачів із тематикою віршів Шевченка, – підкреслював К. Чуковський, – але, звичайно, тільки з тематикою. Бувши типовим середняком-перекладачем, він нав’язував великому поетові свій середняцький перекладацький стиль. Спрощене збіднення багатого й складного стилю Шевченка – такий був його постійний перекладацький метод»[32] .

Перший перекладений І. Бєлоусовым вірш, що ввійшов у добірку Чешихіна-Вєтринського, – «Минають дні, минають ночі…» (1845). Незважаючи на прагнення до змістовної точності, якої перекладачеві досягти все ж вдалося, він суттєво змінює стиль та вдається до засобів, які далекі від оригіналу й руйнують його стилістичну своєрідність. Перекладач іде шляхом розширення тексту оригіналу й уводить неіснуючі в ньому вислови: «Боже добрый, Боже щедрый!», «труд упорный, / Что кипит кругом!..», «Где твой след пропал?..», «заживо умрешь» тощо, використовує притаманні літературній мові «влачусь» («по світу валятись»), «негодная» («гнилою»). Він позбувається інверсії «Минають дні…», прагне зберегти малюнок римування, але в деяких випадках вдається до переспіву. Виклик, звернений ліричним героєм до Бога, він змінює на жалісливе прохання: «Боже, не дал Ты мне доли / В жизни никакой! / Если было жалко доброй – / Не жалел бы злой». При перекладі відбулося перекодування оригіналу не тільки засобами іншої мови, але й іншого стилю. Порівн. у Шевченка: «Страшно впасти у кайдани, / Умирать в неволі!» і в перекладі: «Страшно, тяжко жить в неволе – / Взаперти сидеть…».

Набагато більш глибока трансформація здійснена І. Бєлоусовим при перекладі вірша «Не спалося, а ніч, як море...» (1847).

Як відомо, воно розпочинається такими рядками:

Не спалося, а ніч, як море.

(Хоч діялось не восени,

Так у неволі). До стіни

Не заговориш ні про горе,

Ні про младенческие сны…

Привертає до себе увагу перехід поета в останньому рядку на російську мову, що, вочевидь, маркує фрагмент цитати або ремінісценцію з російської поезії. Коментатори другого тому повного зібрання творів, у якому опублікований цей вірш, зазначають, що це «неточна цитата з вірша В. А. Жуковського “Цветок” (“Цвет завета”)»[33]. Звертаємося до названого вірша. Єдиний фрагмент, який можна було б пов’язати з «неточною цитатою»:

И всех друзей душа моя узнала...

Но где ж они? На миг с путей земных

На север мой мечта вас прикликала,

Сопутников младенчества родных...[34].

Цілком очевидно, що тут допущена неточність. У вірші Т. Шевченка іронічно обігруються кліше романтичної поезії: порівняння ночі з морем, поетична ситуація розгортається не восени, проте в неволі. Ліричний герой самотній, йому ні з ким поговорити ні про горе, ні про «младенческие сны». Саме цей контекст повинен підказати джерело «неточної цитати».

Упізнаваним це словосполучення стало, напевно, завдяки віршеві І. С. Нікітіна «Дитяти» (1851):

 Не знаешь ты тоски желаний,

 Прекрасен мир твоей весны,

 И светлы, чуждые страданий,

 Твои младенческие сны.

Але він написаний через кілька років після вірша Шевченка, тому джерелом ремінісценції бути не може. Набагато раніше, у «Последнем поэте» (1835), його використовував Є. Баратинський:

Исчезнули при свете просвещенья

Поэзии младенческие сны [35].

Однак поетичний контекст, у якому Т. Шевченко вживає цю ремінісценцію, просякнутий іронією, що суперечить гіркоті висловлювання Є. Баратинського. Але вона явно прочитується, якщо джерелом цієї ремінісценції вважати другу баладу «Вадим» із «Двенадцати спящих дев» В. Жуковського, чий творчий вплив позначився, наприклад,  на шевченківській «Тополі». Нагадаємо, що зустріч Вадима із прекрасним видінням, дівчиною, відбувається в сильний дощ, від якого вони сховалися в печері, розвели вогонь, і дівчина задрімала: 

Небрежно на его руках,

Припав к ним грудью, дева

Младенческий вкушает сон

И тихо, тихо дышит[36].

Інакше кажучи, популярна тема російської романтичної поезії –безсоння, є джерелом самоіронії поета. І цей іронічний контекст обрамляє розмову двох солдатів-вартових – росіянина й українця, вислухавши який, він погано спав:

Я став перед світом дрімать,

І паничі мені приснились

І не дали, погані, спать,

а також дозволяє створити контраст між оспівуванням абстрактних романтичних почуттів і жорстокою реальністю, про яку говорять вартові. Таке пояснення проливає світло й на зміст порівняння в першому рядку: «ніч, як море». Це плідне для романтизму співвіднесення двох стихій у ті роки, коли він перестав бути панівним літературним напрямком, стало поетичним штампом, але ще у відомій елегії В. Жуковського «Море» (1822) вирізнялося новизною порівняння.

І. Бєлоусов не відчуває шевченкової іронії. Він прибирає ремінісценцію й передає буквальне значення слів, перетворюючи експозицію вірша в сумовиту пісню бранця: «Кругом лишь мрак тюрьмы глухой, / И некому души больной / Поведать тягостного горя, – / Не говорить же со стеной!?». Дивно, але розповідь вартового, що говорить російською, І. Бєлоусов так само перекладає, замінюючи виразний авторський неологізм «ухабиста», що використовується для характеристики жінки, на літературне «красавица собой». Невибаглива розповідь другого вартового, сповнена справжнього, глибокого трагізму, він стилізує під сільську байку: «в своем селенье», «в свою избушку», «в Сибири ведь живет»; «пан заклятий» перетворився в нього на «поганца», незаконнонароджена дитина – в «детину» («здорованя»). Як і в попередньому випадку, перекладач наближує оригінал до тієї тематично-жанровій моделі, що була поширена в приймаючій культурі, при цьому допускаючи суттєві втрати. Його прагнення до точності, що він реалізовував шляхом підбору подібних за звучанням лексем, обернулося перекручуванням змісту.

Вірш «Н. И. Костомарову» (1847) із шевченкового циклу «У казематі» вміщено без імені перекладача. Можемо припустити, що він також перекладений І. Бєлоусовим. Підставою для такого припущення є публікація цього перекладу у його виданні «Т. Г. Шевченко. Биографический очерк» (1914). Переклад виконаний досить точно, за винятком двох рядків, доданих перекладачем: «Я видел, бедная она, / Была измучена, больна!..» для посилення враження, що викликав у в’язня прихід матері. З іншого боку, саме якість цього перекладу викликає сумнів щодо авторства І. Бєлоусова. Очевидно, цю проблему ще треба буде розв’язати.

Змістовно точним вийшов в І. Бєлоусова переклад вірша «Од чого ти почорніло…» (1848). Він прагнув зберегти ритміку й образність початкового вірша, що загалом йому вдалося. Але при перекладі вірша «N.N. (Сонце заходить, гори чорніють…)» (1847) він знову звертається до штампів російської пейзажної лірики: «птички», «люди, измучившись…», «думой витаю», «зарделась зари полоса», «зорьку на небе встречают», «бедного ль <…> меня», «зари золотой», «очи погаснут» та ін. Такий підхід характерний і для його перекладу вірша «І небо невмите, і заспані хвилі…» (1848), зразком для якого, вочевидь, був вірш И. С. Тургенєва «Утро туманное, утро седое... (В дороге)» (1843), що став на момент перекладу літературною основою дуже популярного романсу[37].

Останній із уміщених віршів став перекладений І. Бєлоусовим «Заповіт», який поповнив низку перекладів цього шевченківського шедевра. У статті О. Фінкеля, яка згадувалася вище, аналізуються два варіанти перекладу І. Бєлоусова – опубліковані в 1900 та в 1919 р. – і виявляються їхні слабкі сторони[38] . Нема потреби повторювати зроблене дослідником: варіант 1919 р. збігається з перекладом, поданим В. Чешихіним-Вєтринським[39]. М. Зеров, який присвятив перекладам І. Бєлоусова статтю, зауважував: «Поетичний хист, мистецька індивідуальність Бєлоусова несильні. І тому, перекладаючи Шевченка, що був найсильнішою його літературною любов’ю замолоду, він не може супроти нього витримати якоїсь певної стилістичної лінії, втягається в його орбіту, стаючи сателітом великого поетичного світила. Але є щось зворушливе в його сп’янілості Шевченком, в його многолітній пропаганді “Кобзаря”»[40] . Можливо, саме це переважає недоліки його перекладів, які можна виявити при їхньому аналізі.

У добірці В. Чешихіна-Вєтринського опубліковані відомі переклади О. Плещеєва «Жница» та «Работница», М. Гербеля «Катерина», а також переклади М. Пушкарьова й М. Михайлова. Цим перекладачам шевченкових творів, які багато зробили для популяризації його творчості в Росії, присвячені відомі дослідження російських і українських учених[41]. Ми зупинимося на особливостях перекладу вірша «Тополя» (1839) О. Шкаффом, що, на жаль, поки не став об’єктом дослідницької уваги.

Як відомо, у цій баладі Т. Шевченко широко використав народнопоетичні мотиви й образи, окрім того, тут відчувається вплив романтичної естетики, насамперед балад В. А. Жуковського. Перекладач підсилює саме народнопоетичне звучання оригіналу, зберігає ритмічний малюнок, кільцеву композицію, але так само, як і інші його сучасники, змінює характерні для народного розмовного мовлення вислови романсовими штампами або, як писав К. І. Чуковський із іншого приводу, перекладає «не стільки з української російською, скільки з народної –банально-романсовою»[42]. Так, «чабан вранці з сопілкою» перетворюється в перекладача на «пастуха со свирелью», «як сирота / На чужині, гине» – на «злую гибель», «викохав тонку, гнучку» – на «стройный стан сиротки». Як і в перекладі П. О. Тулуба, «дівчата» названі салонним «красотки».

Властиві народному способу розповіді моральні узагальнення: «І то лихо – / Попереду знати, / Що нам в світі зострінеться… / Не знайте, дівчата! / не питайте свою долю!.. / Само серце знає, / Кого любить. Нехай в’янє, / Поки закопають, / Бо не довго, чорнобриві!», набувають у перекладача наповнену штампами форму закінчення романсу: «Знай она!.. И то не ладно, / Если прежде знаешь, / Что ты горе или счастье / В свете повстречаешь, – / Лучше доли вам не ведать – / Сердце сыщет друга... / Пусть же, пусть до двери гроба / Сохнет от недуга». Романсовий лад у перекладі підсилюється використанням словосполучень: «румянцем пышут щечки», «уста прекрасны», «сердцу дорогая», «не поет уже красотка», «от недуга злого» та ін. «Кохайтеся, любітеся» О. Шкафф перекладає як «любите ж, наслаждайтесь», а «Бабусенько, голубонько / Сердце моє, ненько» – як «Ах, бабусенька, голубка, / Цветик мой отрадный!». Тогочасний читач міг отримати уявлення про зміст оригіналу, але його стиль був суттєво перекручений. Замість фольклорного, притаманного баладі Т. Шевченка, який використовував мотиви народних пісень, О. Шкафф вдавався до експлуатації лексичних елементів стилю міського романсу, і робив це послідовно. Не вдалося йому передати й звукову виразність шевченківського вірша. На жаль, у нас немає можливості з’ясувати літературні вподобання О. Шкаффа, однак збережений переклад твору Шевченка дозволяє говорити про те, що він ішов тим же шляхом, що й багато його попередників і сучасників, пристосовуючи перекладний твір до однієї з тенденцій приймаючої культури.

Але оскільки подібна тенденція виявляється в цілому ряді перекладачів, можна припустити існування і якоїсь загальної причини такої трансформації тексту оригіналу, що лежить у площині національної мовної свідомості й специфічно проявляється при перекладі. Численні праці на цю тему свідчать про плідність виходу в подібну сферу досліджень. Так, наприклад, Н. Прощенкова, яка вивчала особливості прояву національної специфіки в семантиці лексичних одиниць у близькоспоріднених мовах на матеріалі іменників російської й української мов, дійшла висновку, що російській мовній свідомості притаманна «оцінювальність», у ній, як правило, «відсутня детальна номінація окремих явищ (типи пастухів, ділянки оброблюваної території, осіб за спорідненням тощо)», а українському – емоційність. В описаних нею контрастивних парах були виявлені «розбіжності й в емоційній диференціації: російським лексемам властиві компоненти зневажливе, презирливе, іронічно-фамільярне, а українським – іронічне, співчутливе, пестливе»[43]. Очевидно, робити якісь перспективні висновки на підставі цих спостережень було б неправильно, але варто враховувати специфіку національної мовної свідомості як чинник при аналізі причин трансформації тексту оригіналів.

Характеризуючи переклади, уміщені В. Чешихіним-Вєтринським у додатку до його «загальноприступного» нарису про Т. Шевченка, ми найчастіше відзначали випадки перекручування змісту, стилю, не кажучи вже про втрати шевченківських асонансів, алітерацій, оригінального ритму. Однак для оцінки їхнього місця в історії перекладів творів Шевченка російською мовою все ж слід мати на увазі час їхнього створення й мету публікації.

Уперше нарис про поета вийшов у світ у 1894 р. Перевиданий у 1911 р. з додатком віршів у російських перекладах, він знайомив з творчістю Шевченка тисячі звичайних російських читачів, які могли дозволити собі придбання недорогої брошурки в тонкій палітурці з фотографією поета та його могили. Вочевидь, приводом для перевидання стало п’ятдесятиліття від дня смерті поета, коли, наприклад, «Общество любителей российской словесности» ініціювало видання «“Кобзаря” в переводе русских писателей». Книжечка В. Чешихіна-Вєтринського була не науковим виданням, а одним із тих, які так широко виготовлялися й продавалися концерном І.Д. Ситіна. У 1910-х рр., коли його продукція складала 12% книжкового ринку Росії, він видавав 24 назви з історії літератури загальним накладом 272 800 примірників, з критики – 41 назви накладом 621 700 примірників. Якщо «загальноприступні» нариси В. Чешихіна-Вєтринского віднести до категорії науково-популярної літератури з різних галузей знань, то в ній випускалося 562 назви продукції накладом 2 мільйони 838 тисяч примірників.

У якій би категорії ми не розглядали його видання, стає зрозумілим, що завдяки В. Чешихіну-Вєтринському про долю українського поета і його віршів у той час змогла довідатися багатотисячна аудиторія. Тому його нарис і переклади російською мовою виконали свою роль, представили творчість Т. Шевченка в тематичній і жанровій розмаїтості. Як справедливо зазначав М. Зеров, труднощі в перекладі його творів «є. Вони великі й безперечні, хоч, може, і не зразу впадають в око. Загострюються вони тими підвищеними вимогами, які мимоволі ставиш до перекладу з близької мови, а надто, коли перекладеним бачиш добре знаний текст. Явище добре відоме. Хоч якою добірною мовою перекладете ви елегію Ленського: “Куда, куда вы удалились”, російському читачеві ваш переклад здаватиметься “недостаточным”. І знов же: хоч би як вишукано досвідчений і знаний поет переклав Шевченкову “Думу”, український читач незмінно вважатиме, що якась частина букета розвіялась безслідно»[44]. Ці слова повною мірою стосуються й перекладів, опублікованих Чешихіним-Вєтринським.

Його видання, звичайно, було продуктом свого часу. У ньому відбилися погляди й уподобання автора, його розуміння власної ролі в популяризації біографії та спадщини письменників, уявлення про місце творчості Т. Шевченка в історії літератури, а також спрямованість серії, у якій воно виходило у світ. Поза тим, книга «Тарас Григорьевич Шевченко. Очерк жизни и деятельности» є забутим, але виразним свідченням сприйняття й поширення спадщини геніального українського поета в Росії.

[1] В. А. Жуковский как переводчик Шиллера. Рига, 1895.

[2] Т. Н. Грановский и его время: ист. очерк. М.: типо-лит. т-ва И.Н. Кушнерев и К°, 1897; Гуманист сороковых годов: (Т. Н. Грановский). М.: Т-во И. Д. Сытина, 1906.

[3] В сороковых годах: Ист.-лит. очерки и характеристики. М.: типо-лит. т-ва И.Н. Кушнерев и К°, 1899.

[4] Сороковые годы // История русской литературы XIX века. Под ред. Е. В. Аничкова, А. К. Бороздина, Д. Н. Овсянико-Куликовского. Т. 3. М.: Изд. «Т-ва И. Д. Сытина и Т-ва “Мир”», 1908.

[5] Жизнь и стихотворения Ивана Саввича Никитина. СПб: «Прометей» Н. Н. Михайлова, [1911]. – С. 4.

[6] Там само. – С. 18.

[7] Н. А. Некрасов в воспоминаниях современников, письмах и несобранных произведениях. [Сост. Ч. Ветринский]. М.: Тип. Т-ва И.Д. Сытина, 1911.    

[8] Учитель русского общества: (В.Г. Белинский). М.: т-во И.Д. Сытина, 1907.

[9] Чешихин-Ветринский В.Е. Свой Бог // Утренники. - Пб., 1922. Кн.1. С. 77 – 79.

[10] Столичная молва. – 1913. – № 315.

[11] Ветринский Ч. Тарас Григорьевич Шевченко – украинский поэт. М.: тип. А.М. Муринова, 1894. 

[12] Ветринский Ч. Тарас Григорьевич Шевченко. Очерк жизни и деятельности с приложением портрета и избранных произведений Шевченка в переводе русских поэтов. – М.: Тип. т-ва И.Д. Сытина, 1911.- С. 5.

[13] Там само. – С. 18.

[14] Ветринский Ч. Тарас Григорьевич Шевченко. Очерк жизни и деятельности. – С. 21, 28.

[15] Див., напр.: М. Рыльский. О советском стиле художественного перевода // В братском единстве. – М., 1954; Прийма Ф. Я. Шевченко и русская литература XIX века. – М.; Л., 1961; Голос Шевченка над світом. – К., 1961; Павлюк М.М. Забутий перекладач Шевченка М.Л. Пушкарьов // Радянське літературознавство. – 1965. – № 3; Мацай А. Возможный источник первого знакомства Горького с Шевченко // Русская литература. – 1964. – № 4; Багрий А. В. Т. Г. Шевченко в русских переводах. – Баку, 1925; Фінкель О.М. «Заповіт» Т. Г. Шевченка в російських перекладах // Мовознавство. – 1975. – № 2; Зеров М. Іван Бєлоусов, російський перекладач «Кобзаря» // Ukrainian Studies at the University of Toronto. Режим доступу: http://www.utoronto.ca/elul/history/Zerov/Nove-pysmenstvo/Stattia%203.html, та ін.

[16] Павлюк М. М. Забутий перекладач Шевченка М.Л. Пушкарьов. – С. 39.

[17] Фінкель О. М. «Заповіт» Т. Г. Шевченка в російських перекладах. – С. 67.

[18] Так само. – С. 68.

[19] Там само.

[20] Чуковский К. Русские «Кобзари»: На путях к современному стилю // Чуковский К.И. Собр. соч.: в 15 тт. - Т. 3. – М.: Терра - Книжный клуб, 2001. – С. 323, 340.

[21] Там само. – С. 365.

[22] Шевченко Т.Г. Щоденник // Зібрання творів: У 6 тт. – Т. 5. – К., 2003. – С. 353.

[23] Рейсер С.А. Мей // История русской литературы: В 10 тт. – Т. VIII. Литература шестидесятых годов. Ч. 2. – М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1941 – 1956. – С. 309.

[24] Чуковский К. Русские «Кобзари»: На путях к современному стилю. – С. 828.

[25] Чуковский К. Русские «Кобзари»: На путях к современному стилю. – С. 360 – 361.

[26] Т.Г. Шевченко. Запретный Кобзарь, собрал И.А. Белоусов. М., 1918.

[27] Сумцов Н. Тулуб П.А. // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. Т. 67. М., 1901.

[28] Основа. – 1862. – № 1. – С. 5 – 6.

[29] Етимологічний словник української мови; у 7 тт. – Т. 5. Р – Т. Укл. Р.В. Болдирев та інш.– Київ, 2006. – С. 257.

[30] Чуковский К. Русские «Кобзари»: На путях к современному стилю. – С. 315 – 316.

[31] Чуковский К. Русские «Кобзари»: На путях к современному стилю. – С. 344 – 345.

[32] Там само. С. 346.

[33] Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 тт. [Редкол.: М.Г. Жулинський (голова) та ін.; упор. та ком. І.Д. Бажинова, В.С. Бородіна, Л.С. Генерлюк, В.П. Мовчанюка, М.М. Павлюка, С.Д. Попель, В.Л. Смілянської, Н.П. Чамати, В.Є. Шубравського. – Т. 2: Поезія 1847-1861. – К.: Наук. думка, 2001.

[34] Жуковский В.А. Собр. соч.: в 4 тт. – М.; Л.: ГИХЛ, 1959. – Т. 1. – С. 322.

[35] Баратынский Е.А. Полное собрание стихотворений: В 2 т. – Л.: Сов. писатель, 1936. – Т. I. – С. 201.

[36] Жуковский В.А. Собр. соч.: в 4 тт. – М.; Л.: ГИХЛ, 1959. – Т. 2. – С. 123.

[37] На музыку одного из братьев Абаза, по последним разысканиям, Э. Абаза (див. Кругозор. – 1971. – № 8.).

[38] Фінкель О.М. «Заповіт» Т.Г. Шевченка в російських перекладах. – С. 68 – 69.

[39] Див. також: Крук І. Невтомний пропагандист «Кобзаря» // Вітчизна. – 1964. – № 3.

[40] Зеров М. Іван Бєлоусов, російський перекладач «Кобзаря».

[41] Див.: Пустильник Л.А. Плещеев и Тарас Шевченко // Вопросы литературы. – 1964. – № 10; Ее же. Жизнь и творчество А.Н. Плещеева. – М., Наука, 2008; Павлюк М.М. Плещеєв як перекладач Шевченка // Радянське літературознавство. – 1967. – № 9; Багрий АВ. Т.Г. Шевченко в русских переводах. – Баку, 1925; Федорович І. Перший перекладач «Кобзаря» Микола Гербель // Україна. – 1946. – № 3; Павлюк М.М. Забутий перекладач Шевченка М.Л. Пушкарьов; Його ж: Шевченко в оцінці й перекладах М.Л. Михайлова // Радянське літературознавство. – 1969. – № 4; Чуковский К. Русские «Кобзари» та ін.

[42] Чуковский К. Русские «Кобзари»: На путях к современному стилю. – С. 325.

[43] Прощенкова Н.В. Национальная специфика семантики слова в близкородственных языках: на материале имен существительных русского и украинского языков. Автореф. дис. канд. фил. наук. – Благовещенск, 2008.

[44] Зеров М. Іван Бєлоусов, російський перекладач «Кобзаря».